Форум / Байдикувати на байках / 29 замків Західої України + 3 монастирі за 19 днів : СвітЗаОчі - велотуризм, веломандрівки, велотури, велопоходи, велопоходы, велотур, велотуры, активний відпочинок, активный отдых, екстрим, экстрим

СвітЗаОчі - велотуризм, веломандрівки, велотури, велопоходи, велопоходы, велотур, велотуры, активний відпочинок, активный отдых, екстрим, экстрим :: Форум :: ЇДЕМО? :: Байдикувати на байках		<< Попередня тема \| Наступна тема >>
29 замків Західої України + 3 монастирі за 19 днів


Модератори: СвітЗаОчі, projdusvit, a_ja_ne_ty, Jupiter

Автор

Додав

lars_vontrier

Sun Aug 14 2011, 01:35PM

ID користувача #20

Зареєстрований: Sun Oct 28 2007, 11:07PM
Повідомлень:: 53

Доволі давно я запланував проїхатися з друзями по замках Західної України на велосипедах. Для цього мені потрібно було знайти компаньйонів і розробити маршрут. Відкривши мапу з замками, я вирішив їхати з півночі (Луцьк) на південь (Чернівці) через багату на замки Тернопільщину. Обставини ускладнювали маршрут, бо частина людей має всього два тижні відпустки, а також родини, тому через тиждень ми повинні були у будь-якому випадку потрапити у Тернопіль, де затиснуті металевою п’ятою корпорацій велотуристи могли поїхати назад. Таким чином графік подорожі виглядав так: 7 днів до Тернополя + 8 днів до Чернівців. Фінальна частина була для тих, хто має багато часу і не має багажу злих дружин/чоловіків удома. Розіславши поденно розписаний маршрут усім потенційним знайомим з велосипедами, я назбирав аж 11 охочих. У подорож збиралися навіть один знайомий іспанець і два турка. Але, як показує практика, з 11 охочих поїхало тільки троє. Моя унівега альпіна, команч томагавк чувака з прізвиськом Че і олдскульний медісон з наборними підшипниками єдиної нашої дівчини – Ані. Напилися пива у Києві, обговорили, хто за що відповідає у подорожі, купили квитки у швидкісну електричку до Луцька і виїхали.

Велосипеди шикарно стають у тому тамбурі, де не відкриваються двері. Нас навіть не просили надягати велочохли. Неприємним моментом є те, що дорога займає майже 9 годин. Уже через кілька годин стає нудно і ти йдеш купувати пиво на перон у Козятині.

Курити у вагоні не можна, тому ми по черзі ходимо у туалет і там куримо на ничку. Електричка прибуває у місто вночі, це також незручно, бо шукати ночівлю потрібно у пітьмі. Проте у нас живе багато друзів у місті, тому ми розселилися по їхнім будинках та квартирах. Якщо їхати туди без вписки, можу порадити другий берег річки Стир – там немає людей і відкривається красивий краєвид на центральну частину міста.

День 1, Луцьк, 38 км (38)
Вранці ми скинули велорюкзаки нашим місцевим друзям і виїхали дивитися місто. Луцький замок – єдиний столичний замок, збережений на території України. Я заліз туди з велосипедом, і ніхто не спитав з мене гроші.

Поруч варто також глянути костел і кірху. Якщо спуститися від кірхи до Стиру, можна знайти на березі дім шизофренічного архітектора.

Після огляду усіх місцевих принад ми заїхали у веломагазин, що знаходився в іншому кінці міста, де ми замінили вигнуті зірочки медісона, які не встигли замінити у Києві. Я часто бував у Луцьку і знав, що головною туристичною принадою міста є велика кількість дешевих культових пабів. Найкращі – Земан, Майдан та Корабель. Останній виявився найближчим і ми поїхали пити туди пиво по 8 грн за пінту. Потім по телефону назбиралося ще народу і ми рушили робити пікнік на Стирі.

У результаті дуже сильно напилися і роз’їхалися зигзагами порожнім містом.

День 2, Луцьк - Дубно, 80 км (118)
Вранці Че повинен був заїхати до нас, бо ми жили на окраїні і вирушати було краще звідти. З бодуна зібралися, приїхав Че. Виявилося, що він взагалі не спав і всю ніч гульбанив з друзями. Радісний початок подорожі. Глянувши на карту Рівненської області (Луцьк на самому кордоні, тому він на ній є), ми рушили сільськими дорогами у бік Дубно.

Взагалі до нього можна було дістатися трасою, але мандрувати дикими місцями нам здалося цікавіше і коротше. Однак дорога періодично перетворювалася на камінний битий шлях, їзда по якому була більше схожа на витрушування нутрощів. Особливо жорстока дорога від Млинова до Дубно. Їдеш як у нічному жасі.

Млинів

Перед трасою Рівне-Львів – велетенський прекрасний підйом.

Далі ми звертаємо до села Тараканів, у якому знаходиться Тараканів форт. У кінці села за цвинтарем потрібно звернути у ліс і проїхати приблизно кілометр. Сам форт неможливо побачити збоку, оскільки він повністю заріс лісом. Ти натикаєшся на якість виступи бетону та цегли з землі, двері та ворота, як у покинутих містах майя в джунглях. Я не можу уявити навіть розмірів форту. Озброївшись ліхтарями, ми закотили велосипеди у велетенську систему підземних ходів форту і досліджували їх, поки не настав час їхати до Дубно.

Центральні казарми Тараканового форту

Взагалі зручніше було б спочатку їхати до Дубно, а потім у Тараканів, але необхідно зважати, що деякі фортеці закриті з для відвідувачів 18 години і дуже хотілося заночувати під Дубенським замком. У місто приїхали вночі. Намети поставили на острові навпроти фортеці. За замком потрібно було знайти стежку, що веде вниз до річки і перебратися мостом. Тут нас зустріла найбільша за всю подорож армія комарів. На місці стоянки я розумію, що забув узяти спальний мішок, тому сплю, закутавшись у курточку.

День 3, Дубно - с. Рудка, 68 км (186)

Вранці ми з’ясували, що наш пакет із їжею, який ми залишили надворі, вночі хтось вцупив. Вирішили не лишати більше харчі надворі. Перед від’їздом ми з Че зрозуміли, що наша велотуристка жіночої статі - Аня - збирається набагато повільніше, ніж ми. Потім це перетвориться на загрозливий фактор, що впливав на нашу швидкість взагалі, оскільки згаяні дві години вранці означали ті самі дві години по спеці. Нарешті Аня зібралася і ми рушили до замку. Велосипеди склали біля каси з охоронцем.

Зовні укріплення з усіма цими ефектними кавальєрами та бартизанами вражає набагато більше, аніж ізсередини. Зате можна дізнатися, що тут ставив свої перші п’єси батько польської драматургії Во́йцех Богусла́вський і тусувалися Петро Перший, Іван Мазепа та Карл ХІІ.

Підземелля

Надули колеса

Після Дубно ми виїздимо на Кременець. Сильний зустрічний вітер і спека виводять із ладу наші мотори і ми ледь їдемо. Оголені частини тіла стають яскраво-червоного кольору незважаючи на тонну антизагарного крему. Аня почувається не дуже добре, але їде. У Кременці знаходимо спочатку красивий костел, у дверях якого тягне прохолодою, як від кондиціонера.

Ми стоїмо там і не можемо поворухнутися від задоволення. Далі на в’їзд до замку і починаємо дертися. Аня навіть не намагається їхати, а просто йде. Я проїхав половину і плюнув. На гору дістався тільки Че, з чого був дуже радий.

Кременецький замок – це кілька стін і одна башта. Чувак, що продає магнітики, взяв з нас по 5 грн і ми заїхали всередину, залишивши йому Аню, що знесилено впала у кропиву і не рухалася. Поки ми у драматичних позах розглядали Кременець згори, Аня купила путівник по околицях міста. З’ясувалося, що ми пропустили палац у селі Білокриниця. Також навколо є джерело святої Анни та Божа Гора, але бажання туди їхати чомусь не виникає. Ми спускаємося і рушаємо у бік Почаєва. Загалом за планом у нас в цей день кілометрів 100, тому наша виснаженість і особливо стан Ані викликає занепокоєння. З Кременця велетенським спуском їдемо вниз. По карті видно, що біля села Рудка є великий ставок. Вирішили заїхати туди покупатися, але там було так чудесно, що залишилися ночувати.

Зрештою, це було дуже правильне рішення, оскільки Почаїв ввечері був би зачинений, а дорога до Підкаменю проходить по таких диких місцях, що уночі ми б там просто заблукали.
Вдень на привалі перед Кременцем знаходимо купу шампіньйонів та маслюків, з яких варимо смачнючий суп. На стоянці я знаходжу свій спальник у рюкзаку. Велоштани ауторовські такі великі, що я його там загубив.

День 4, с. Рудка – с. Підкамінь, 37 км (223)

Вранці знову прокинулися пізно і знову довго збиралися. Виїхали у Почаїв під вечір. Я спробував закотити велосипеди на територію лаври, але козачки-охоронці зупинили мене. Тоді ми поїхали на стоянку, де вирішили лишити чергового, бо навколо монастиря вешталось багато жебраків. У Че та Ані окрім шортів нічого не було, тому вони орендували смішні вбрання для відвідувачів церкви.

Лавра красива, але козачки псують увесь кайф.
Особливо вражає Троїцький собор, який розмальовували за ескізами Реріха. У Ані розкрутилася колодка і нам потрібні великі ключі або хоча б молоток, щоб її підтягнути. Однак у місті свято Петра і Павла і ніхто з місцевих не хоче за це братися. Окрім того всі п’яні і спілкуватися з ними важко. Нарешті знаходимо якогось бухого автослюсаря, що видає нам інструмент і я підтягую як можу. З міста рушаємо у бік Підкаменю.

Їдемо кордоном Чорного лісу майже у сутінках. Ліс дуже похмурий, віє первісними небезпеками. Орієнтуємося за компасом на захід, бо спитати нікого.

Роздоріжжя

Супутникове орієнтування

Добираємося до Львівської області і Підкаменю. Ставимо намети біля дерев’яного шалашика на кордоні лісу й поля.

День 5, с. Підкамінь – с. Сасів, 66 км (289)

Вранці я назбирав багато сироїжок і ми зварили їх, попередньо перепитавши місцевих. Однак варево вийшло гірким і нас почало нудити після їжі.

Зібралися і рушили до каменю – велетенського язичницького капища природного походження. Видертись туди з велосипедами важкувато, так само як і до монастиря нагорі.

Монастир походження дерева Хреста Господнього активно реконструюють, але він не втратив від цього своєї краси. Дуже атмосферне місце. З Підкаменю вирушаємо на Олеськи, знову коротким шляхом через болото. Однак кращий маршрут – їхати трасою через місто Броди, де є ще один замок, про який ми не знали. Тому ми дерлися по зарослих травою дорогах, поки нарешті не вискочили на трасі біля Олеськів. В Олеськівський замок нас пустили, але відразу зачинили за нами ворота. Ми прив’язали велосипеди і пішли його дивитися.

Красиве місце, але у мене він чомусь зовсім не асоціюється із замком. Звідти рушили на Підгірці. По карті є коротка дорога, але місцеві чомусь направили нас по трасі, якою ми вже їхали сюди. Звернули на село Загірці, щовнизу під замком. Вгору видерлися пішки.

Підгорецький замок величний і дуже красивий. Однак потрапити всередину не вдалося - спізнились. Також у нас відбулося два проколи.

Коли дісталися замку, стемніло, а мене ще досі нудило від грибів. Тому швидко оглянули місце і виїхали у бік Золочева. Їхали в темряві кавалькадою, щоб не погубитися. У темряві Че налітає на велику яму і ободом прорізає собі камеру. Я відчуваю, що село десь поруч. Справді, поруч – село Сасів на Західному Бугові. Ми звертаємо праворуч і їдемо до кінця вулиці, де знаходимо прекрасний ліс з подушкою моху.

День 6, с. Сасів – Бережани, 74 км (363)

Підзарядка на сонячних батареях

Станція супутникового спостереження

Вранці вирішуємо спочатку збиратися, а потім їсти, щоб пришвидшити цей процес. Однак це не особливо допомагає. Годину миємося у центрі села на річці Західний Буг. До обіду добираємося до Золочева. Дорогою трапляється дуже красивий міський костел.

У Золочівському замку є музей інтер’єрів та китайський палац. Експозиція не дуже цікава, але відвідати варто. Сам замок реконструйований, вибілений, пофарбований і складається враження, що цей замок – дешева підробка і він якийсь несправжній.

У музеї бачимо на карті замків ще один - в Поморянах, через які ми маємо проїжджати. Це радує. Значить на один замок більше.

Результати другого дня подорожі

Поморянський замок не зберігся, хоча по свідченням Вікіпедії у нього була славна історія. Зате лишився палац, що стоїть в аварійному стані, але від цього він ще більш прекрасний. Нам стає зрозуміло, що відреставровані замки – гірші за невідреставровані.

Їдемо у місто Бережани. По дорозі ще один прокол. Їдемо до темряви і у місто приїздимо вже вночі. На центральній площі п’ємо пиво і дикувато зиркаєм на молодь, що тусується на вулицях. Питаємо шлях до цвинтаря. Якщо проїхати повз цвинтар, а потім, не звертаючи, через приватний сектор у бік гори, вкритої лісом – можна наштовхнутися на галявину з джерелом питної води та озером. Там ми і стали.

День 7, Бережани – Теребовля, 77 км (440)
Вранці прокинулися від шуму дітей. Виявилося, що то привели якийсь інтернат купатися. Пацани настріляли у нас цигарок, а вихователі сказали, щоб ми слідкували за речами, бо контингент неблагонадійний. Ми також скупалися і двинули у місто. Відразу біля нашого кемпінгу – цвинтар з численними польськими могилами та великим німецьким військовим меморіалом.

Бережани багате на красиві принади: Костел Різдва Діви Марії, Миколаївський костел, монастиря бернардинів, Троїцький собор, Ратуша і власне Бережанський замок, який свого часу прозвали східним Вавелем.

У місті ми довго катаємося, п’ємо пиво, їмо грибні супи. У книжному магазині, що знаходиться прямо в ратуші, купуємо путівник по Бережанах і мапу Хмельницької області. Приємний чоловік у магазині розповідає нам багато про місто і радить заїхати у Підгайці, подивитися на церкву бастіонного типу та костел. Також завдяки йому ми дізнаємося про водоспад Джурин. Однак на мапі він так далеко від Бережан, що їхати туди не збираємося.

Зрештою ми вирушаємо у бік Теребовлі через місто Підгайці. Прямо на виїзді з Бережан проїжджаємо славнозвісну гору Лисоня з монументом на вершині.

Церква бастіонного типу…

…і костел у Підгайцях вражають не гірше за замки.

Фактично подорож можна назвати – велотур замками та костелами, бо останні інколи неймовірно красиві. За Підгайцями двигаємо до Теребовлі. Вирішили двигатися до знаку початку міста, а там заночувати у лісі. Підйом до Теребовля дуже крутий і красивий, однак ми того не бачимо, бо їдемо в темряві. В лісі стаємо на ночівлю. Виявляється під ногами сновигають мільйони великих червоних мурах. Вони не кусають нас, але великими компаніями залазять на ноги. Не дуже приємне враження.

День 8, Теребовля – Тернопіль, 59 (499)

Вранці переформатували речі. Че сьогодні збирався на Київ. Ми закинули йому все непотрібне (один намет, магнітики на холодильник) і відібрали все потрібне (фонарики, велоштани, новий каремат тощо). Заїхали у Теребовлю. Внизу біля замку купуємо путівник по замках Західної України з мапою. Виявляється ми пропустили ще один замок – Вишневецький, у який можна було б заїхати після Кременцю. Вирішили більше замків не пропускати. Залізли у замок і читаємо історію.

Путівник потім виявився однією з найкорисніших складових нашого екіпірування: по-перше у замку нам не потрібен був гід, по-друге ми прокладали по ньому маршрут далі, по-третє, це був гарний спосіб спілкуватися з місцевими – показати їх замок у книжці і розповісти про маршрут, водячи пальцем по мапі. Після Теребовлі рушаємо до Микулинців.

У нас стара мапа і на ній не позначена нова об’їзна траса навколо міста. У замку в Микулинцях живуть люди, на воротах знак, що забороняє заїжджати. По чуткам – там живуть нащадки слуг колишнього власника.

За замком видно величний костел.

А Графський палац виявився убогого виду санаторієм. Ми поспішаємо у Тернопіль, тому пива микулинецького так і не попили. У Тернопіль заїжджаємо довго. У нього великий пригород тому здається, що Тернопіль велетенський. У місті відразу їдемо на вокзал. Че повинен виїхати додому, однак квитків немає навіть на найближчі дні. Йому довелося брати квиток на електричку до Шепетівки, а звідти також електричками добиратися до Києва. Квитки на 5ту ранку, щоб не залишати товариша самого, ми бухаємо пиво на велетенському Тернопільське озері у кафе прямо під замком.

Потім їдемо на інший бік озера, де ніби росте ліс. По дорозі намагаємося ще купити пива, але у місті не продають його вночі через закон, прийнятий міськрадою. Ліс виявився доволі багатолюдним місцем з ресторанами, таксистами, собаками і будинками. Ми знайшли спуск до води, який використовують рибаки і вляглися спати.

День 9, Тернопіль – с. Токи, 80 км (579)
Спали кілька годин і поїхали проводжати Че на електричку. Посадили, помахали і поїхали назад спати на озеро.

Прокинулися пізно і поїхали на центральний базар ремонтувати каретку на медісоні (бо знову розкрутилася) та дивитися Тернопіль. Місто було вщент зруйноване у часи Другої Світової, тому дивитися тут особливо немає на що. Порадити можна хіба що Домініканський костел Непорочного Зачаття Діви Марії, старовинну вулицю відразу за ним, новозбудовану церкву з великим янголом заміст хреста (його видно ледь не з будь-якого місця в центрі) та сіру стару церкву на центральній вулиці міста.

Замок не вражає

Потім ми кілька годин намагалися записати фотографії з фотоапарату на диск у інтернет-кафе, але постійно виникали якісь проблеми – то файли не зчитувалися з карточки, то на диск не записувалися. Поки Аня вирішувала проблеми з фотографіями, я охороняв велосипеди і спілкувався з місцевими фріками, яких так і тягнуло до мене поговорити. Я уже котрий раз почав розповідати черговому слухачу про нашу подорож, як Аня вийшла і сказала, що ми їдемо. Вони залили файли на її акаунт ex.ua. Швидко доїхали до Збаража (там всього 20 км до нього). Добре, що музей працює до 20 години і ми встигли його оглянути. Збаражський замок перетворений на офіс усіх замків Тернопільщини і тут справді є на що подивитися: музей тортур, виставка зброї, оригінальні портрети власників різних замків тощо.

Костел у Збаражі

Потім видвинулися на Токи. Там є залишки замку. Відразу за містом нас застала ніч, і весь шлях до Токів проїхали в темряві. В селі Нове з землі витікає мінеральне джерело з дуже смачною водою. Знайти його можна після спуску під хрестом. Останні десять кілометрів проходили по якихось неймовірних полях, на яких працювала сільгосп техніка при світлі прожекторів – красиве видовище. В Токах уже не було кого питати, де замок, тому ми звернули вправо і поїхали по велетенському полю, що було мабуть колись болотом. У цю ніч я вирубився прямо на карематі біля кострища. Прокинувся вночі від неймовірного холоду. Так тремтів, що ледь заліз у намет, де мило спала моя бойова велоподруга Аня.

День 10, с. Токи – с. Городниця, 52 км (631)
Вранці знайшли Токійську фортецю. Як на мене – найкрасивіші руїни за всю нашу подорож. Від замку лишилася тільки одна башта і шмат стіни. Поки ми лазили по ній, до нас приєдналися діти і показували чудеса стінолазіння.

На стінах башти полишалися польські графіті початку минулого століття. Вдосталь намилувавшись руїнами та тим, як місцеві хлопчики кидаються один в одного коров’ячим гімном, ми рушили до Скалата. По дорозі зустрічаємо церкву занесену в список ЮНЕСКО.

Вирішили поставити намет засвітла, тому проїхали небагато. Закупилися у селі Городниця, де місцева дівчина нам розповіла про красиве озеро під лісом. Ми повернулися назад, проїхали фабрику по виробництву вугілля, де чумачий робітник показав нам польову дорогу до озера. Місце справді красиве. Намет поставили прямо біля озера, приготували цукіні з яблук і Аня лягла спати, а я форматував наш маршрут до Чернівців. Згідно мого плану нам лишилося їхати всього 5 днів.

День 11, с. Городниця – с. Требухівці, 105 км (736)

Вранці маємо дуже гарний настрій. Виспалися, накупалися і виїздимо з бойовим зпалом. У Скалаті влада відновила башти фортеці. Тепер вони мають новий вигляд і ми у черговий раз впевнюємося, що відновлені замки гірше виглядають за руїни.

Всередині фортеці ми зустріли директорку, яка розповіла нам про свого чоловіка, який боровся спочатку за незалежність, потім за Ющенка. З міста двигаємо у бік Чорткова через райцентр Підволочиськ. Чортківський замок запущений, всередині його - якась комунальна служба, а одна стіна використовується місцевими, як огорожа городу.

З фронту є якісь приміщення, де валяється сміття. Зате костел у місті вражаючий. Всередині є книга побажань до Божої Матері Чортківської. Аня написала – хай усім усього буде вдосталь.

Міська ратуша

Звідти ми поїхали до Бучачу. Вночі дісталися до пригорода - села Требухівці, де у якихось куширах біля городу поставили намет. Вогнище не розпалювали.

День 12, с. Требухівці – р. Стрипа, 43 км (779)
Вранці нас знаходить власник городу і довго з нами спілкується. Всі місцеві думають, що ми прочани до Зарваниці (яку ми доречі також проїхали, бо не знали, що там таке) і дивуються, коли дізнаються, що ми велотуристи. Потім запитують чи це наша робота і зрештою зовсім спантеличені думають, що ми з’їхали з глузду. Дядько надарував нам овочів і викликав жінку, яка принесла нам смаженої картоплі. Приємно побалакали і виїхали на Підзамочок.

Костел в Требухівцях

По дорозі назбирали аличі. Руїни у Підзамочку складають враження ніби вони знаходяться не у цьому вимірі. Складений з червоного пісковика він обсаджений яблуневим садом і абсолютно пустий.

Ми порелаксували, наїлися яблук і поїхали дивитися Бучацький замок. Коли видерлися до руїн у Бучачі палила така спека, що ми повалилися у бур’яни і заснули. Я навіть велосипеди забув зв’язати. Це мабуть було живописне видовище – два велосипедиста сплять у куширах біля стежки. Більш менш роздуплилися біля 18тої години.

Оглянули руїни і поїхали у Золотий Потік. Ми виспалися і почуваємося добре, тому без проблем доїздимо до замку. Він більш схожий на укріплений фермерський будинок. Ворота були зачинені.

Пофоткалися і вже зібралися їхати, як нас окликнув смішний дядько – Славко. Він сказав, що принесе ключі від замку, а повернувся з кумедною жіночкою – Жанною – колишньою директрисою школи і двома песиками. Вони усі разом проводять екскурсію по замку, лазять з нами по казематах, розказують історії, показують місце де знайшли замурованого скелета, сперечаються один з одним за історичну правду і термінологію частин фортифікації. Загалом ми усвідомлюємо, що до цього ми не розуміли нічого про замки і життя аристократії в ній. Наприклад середньовічне правило замуровувати людей у стіни фортець живцем у якості жертви.

Потім тягнуть нас у костел. Виявилося, що Славко сам власноруч і безкоштовно реконструює його. Всередині нам показують різні попівські штуки і таблицю де перераховані Потоцькі, що тут поховані.

Надворі уже глупа ніч і вони пропонують нам ночівлю прямо у замку чи костелі, але Аня налякана мертвими Потоцькими та масовими могилами у замку, тому ми дякуємо і їдемо. Загалом без Жанни і Славка ми б витратили на цей замок максимум 15 хвилин для фото. Дуже рекомендуємо знайти цих двох у Золотому Потоці, тим паче, що Жанна живе прямо біля замку. Якщо хтось буде там, передавайте їм велике вітання від нас. А ми вночі через село Скоромохи спускаємося у каньйон річки Стрипа. Серпантин по лісі вночі – це неймовірне відчуття. Внизу за мостом звертаємо направо біля знаку «Піонерський табір» і виїжджаємо на поляну прямо над річкою. В цю ніч ми готуємо овочеве рагу з кабачків і всього, що нам надарували у Требухівцях. До цього я був впевнений, що кращого за мій бундесверівський армійський набір з котелком для велотуриста не вигадаєш. Це тому, що раніше ми переважно харчувалися мівіною та консервами. Але тут вперше усвідомив, що котелок дизайну радянської армії набагато зручніший для варки більш здорової їжі, як то каші чи овочеве рагу. Вирішив обов’язково купити собі такий. Наступного дня вирішили відсипатися, бо дуже хотілося заночувати біля водоспаду, до якого всього 50 км.

День 13, р. Стрипа – с. Нирків, 46 км (825)
Вранці поїли знову рагу і гидке варення з нацуплених на полі цукрових буряків, аличі та яблук. Поїхали вгору по серпантину з каньйону. Дорога проходить поруч красивих виходів червоного пісковика, покриття теж червоне.

Вгорі рухаємося на Язлівець. По ходу у мене трапляється дежавю – ніби я вже їхав по цій дорозі. Проїжджаємо село Дуліби. Наскільки я пам’ятаю, арабські подорожники згадували плем’я дулібів на цій території. Дежавю не відпускає до самого Язлівця. Фортеця знаходиться у місці, що більше нагадує Карпати аніж Поділля.

На вході сонний хлопець продав нам квитки і два магнітика на холодильник і відкрив ворота замку. Після огляду ми спустилися в Ялівець оглянути руїни костелу. Вони виявився відкритим для відвідувачів, тому ми лазили по ньому до сутінок.

І ще годину їли аличу у дворі. Двинулися у бік Ниркова пізно.

Біля Ангелівки звернули направо і їхали безкраїми полями в темряві аж до села. Коли ми в’їхали в село то не були впевнені, що це Нирків. Знайшли охоронця біля школи, який підтвердив, що ми у місці призначення, і дав нам води. Вночі спустилися до водоспаду, але там лунав якийсь шансон і чулися бухі викрики малоліток, тому ліземо по стежці далі і ставимо намет у якомусь болоті. Вночі на наші ліхтарі нападають бджоли, Аню одна навіть вкусила. Тому сидимо тільки у світлі вогнища.

День 14, с. Нирків – Більче Золоте, 38 км (863)

Увесь ранок витратили на купання у водоспаді, огляд неймовірних башт замку неіснуючого міста Червоногород.

Під замком знаходиться піонерський табір Ромашка з психоделічним мистецтвом на стінах.

Там же є відкритий для відвідування костел.

Почався дощ і ми ще пів-години натягували чохли на велоштани та екіпірувалися. Наша наступна ціль була Висічка. Дороги, що на карті були позначені як асфальтові, в дійсності були ґрунтовками. Місцевіть гориста, на підйом після села Угриньків їхав на найнижчих швидкостях. Тут же ледь не поїхали у село з чудесною назвою Дуплиська, а ще наїлися аличі і у Ані від цього болів живіт, як у дитинстві. Грошей лишається дуже мало, тому економимо на їжі, їмо дари природи. Заїхали у Мишків вночі і заблукали. Їздили по пустим вулицям і ніяк не могли вибратися. Навіть заїхали у подвір’я з відв’язаною бійцівською собакою. Повільно задкували звідти, поки вона ричала на нас. Ледь знайшли дорогу з села і виїхали на дуже красиву мабуть ґрунтовку до Більче-Золотого. Але оцінити красоти не змогли, бо рухалися у темряві. Спустилися до Сирету і за ним звернули наліво. Там видерлися нагору і вирішили ставити намет. З цієї площадки відкривався красивий вид на гідроелектростанцію внизу, яка вночі світиться як океанський лйнер. Поки я з ліхтариком збирав колючі акаційові дрова з ГЕС охорона кричала нам: «Стій, стріляти буду!». Але ми не звертали увагу.

День 15, Більче Золоте – с. Іванків, 51 км (914)

Вранці вид на ГЕС не такий красивий. Дув сильний вітер і ми вирішили зробити повітряного змія з нашого намету. Нареготалися так, що аж сльози текли.

Молдавські цигарки і психоделічне левенятко додало нам радощів

Спустилися до гідроелектростанції, де покупалися і помили посуд. У місті заїхали у супермаркет. Я спокусився на рисові пластівці по 2 гривні та горохові пластівці, бо м’яса не їмо і варто було б білків закинути в двигун. Аня надибала помідори по 2 грн кіло. Продавець сказав, що ми маємо відвідати Монастирок. Ми погоджуємося, бо не завжди ж їхати по путівнику. Несподівані відхилення від маршруту вітаються нашим клубом велотуристів лунатиків-балбесів. Робимо гак у бік монастиря ІХ ст.

Хресна дорога до монастиря

Він сам по собі не справляє особливого враження, але місце, де він находиться дуже красиве.

Звідти вирішуємо скоротити дорогу лісом. Те, що чітко і рівно намальовано на карті в результаті виявляється клубком просік, які змінюють напрямок через кожні півкілометра. Ми заплуталися і йшли по компасу. Раптом з малинника на нас вискакує чувак у червоних кросівках і каже, що ми їдемо вірно. Ми виїжджаємо на трасу і повертаємося до Більче Золотого. Там звертаємо на польову дорогу до Висічки. У полі поїли сирої кукурудзи. З’ясувалося, що вона дуже смачна навіть не варена.

Руїни у Висічці отримують від мене гран-прі. Вид із замкової гори наскільки величний, що ми не могли звідти вибратися кілька годин, просто сиділи і дивилися на темніючий горизонт.

Зрештою пересилили себе і вирішили їхати. Дорога до Борщіва йде повз дуже красивих місцин з ставками. Відмінне місце для ночівлі, але ми двигаємося далі. Борщів миле місто, у якому на центральній вулиці лаштували численні весілля. Випадково помічаю банкомат мого банку і вирішую зняти звідти залишки зарплати. Однак сума, що лежить на картці змушує мене згадати, що мені ще винні були відпускні. Тепер нам не страшна голодна смерть. Виїжджаємо з міста і двигаємося до Скали-Подільської. У кожному селі, що ми проїжджаємо – весілля. У місто не заходимо, а стаємо у дикому місці, що схоже на австралійський буш, біля залізничної станції.

День 16, с. Іванків – с. Залісся, 56 км (970)
Вранці оглянули замок в Скалі-Подільській. Він чомусь мені нагадав палаци Паленке.

Задерлися на стіну, покурили і поїхали далі. У місті не продають поповнення Life:), бо ці райони не покриваються взагалі. Я ще кілька днів тому помітив, що зв’язку немає, але тепер зрозумів, що це біла територія на мапі Life:). Рухаємося до Кривчого. Дує сильний зустрічний вітер і накрапує дощ. В селі за Іванковим знаходимо дуже красивий костел. На стрісі горгулі, на фасаді скульптури, всередині мармур і велетенський Ісус. На будівлі навіть охоронного знаку немає. Дивує, як така краса може стояти у такій жопі.

Поки лазили по ньому, Аня загубила ключ від велозамка і ми стоїмо мокрі під дощем і тупо дивимося на наші велосипеди, що прикручені намертво. Зрештою ми таки знайшли ключ. Він лежав біля дірки у дверях, через яку ми залізли у костел. Їдемо далі. У Кривчому біля замку відбувається фестиваль українських пісень.

Дощ посилюється до зливи. З’ясовуємо, що у цьому селі є кришталева печера, але пізно і вона вже зачинена. Ми матюкаємося, бо про печеру чуємо вперше, а ночувати тут заради печери не хочеться. Варто краще готувати маршрут, бо пропускали забагато цікавинок. Прямо в зливу їдемо далі у бік Чорнокозинців. Я не ставив на велосипед крила, бо вони мені здаються зайвими, тому вся спина брудна.

До Чорнокозинців не доїхали і стали у лісі. Все мокре, ми розводимо кострище, будуємо тент проти дощу і сушимо біля вогня шкарпетки та взуття.

День 17, с. Залісся – с. Вигода, 44 км (1014)
Вранці з’ясовується, що Аня спалила собі кед і шкарпетки. Дощу немає. На мене находить апатія. Я не поспішаю в Чернівці, лежу на карематі і курю, розглядую стелю з дерев. Але дослідивши мапу, з’ясувалося, що кінець подорожі не так вже і далеко. Ми вирішуємо не їхати у Кам’янець-Подільський, оскільки всі там уже були, а двигати у Хотин. Таким чином ми економимо день. Вирішили – рушили. У Чорнокозинцях місцеві мають забори та гаражі з каменю, який підозріло схожий на будматеріали з замку. Якийсь хвацький чувак навіть прилаштував ворота замку під в’їзд на своє подвір’я.

Хоч від замку майже нічого не лишилося, вид з руїн дуже красивий.

З Чорнокозинців я вирішив скоротити шлях до Кудринців через ліс. Там під лісом, біля річки, чудова місцина для потенційної ночівлі. Ми задерлися на неймовірну гору і зрештою заблукали. Блукати пішки і з велосипедом – це абсолютно різний досвід. Пішки можна йти по компасу навпростець. З велосипедом необхідно шукати стежки та дороги, які зрештою звертають, або просто закінчуються у буреломі. Мої задні шини за подорож стерлися до сліків і тепер я буксую у бруді. Нас об’їли комарі, ми знайшли купу груздів, але не брали, бо не знали як їх готувати.

Зрештою через дуже зарослі стежки продралися до виїзду з лісу. У Кудринцях спуск вниз такий крутий, що ми спалили наші гальма. Дорога наскільки паршива, що інколи здавалося їдемо по міні-Гімалаях. Видерлися до замку по живописній стежці повз кар’єр. Уже темно і ми робимо тільки кілька фоток.

Двигаємо назад нагору. Заїхали у магазин купити цигарок. Власник магазину Вова – дядько з золотим цепком на шиї розпитав нас звідки ми і куди, почастував нас кавою. Його дівчина принесла нам помідорів та яблук. Дуже приємно. Він запросив нас за стіл і ми розповідали про подорож, поки місцеві алкоголіки водили пальцем по мапі охаючи та ахаючи. Хто там буде – передавайте йому також вітання. Напомаджені гарним враженням рушаємо у бік Окопів. Проїхали кілька сіл і вирішили ставати. Лісів поблизу не було, тому стали у посадці. Всю ніч над нами ктьккккккали білки.

День 18, с. Вигода – р. Рингач, 59 км (1073)
Вранці ми білок не знайшли. Поїхали в Окопи. Замку там як такого немає. Прямо на трасі стоять дві башти, які дуже схожі на гаражі селян. Якби не путівник – я б ніколи не здогадався, що це башти колишнього стратегічного опорного пункту Речі Посполитої.

У костелі в Окопах зберігають сіно

Якщо видертися на берег річки в Окопах, видно насипані вали. Далі ми поїхали у Жванець. Костел у місті реконструюють. Очевидно робітники були десь на обіді, то ми залізли всередину. Я навіть по драбині видерся на стріху костелу. Замок стоїть над обривом річки Жванчик. Сидіти у бійниці башти, звісивши ноги у прірву – неймовірне почуття.

На території замку є також кулеметний бункер, яки на мою думку не менш крутий ніж замок. З Жванця ми рушили у Хотин. У місто веде дорога вгору.

Хотинські рекламщики не люблять Януковича

Заїхали на територію без проблем і тільки біля входу в замок нас зупинили і попросили квитки. Виявилося, що каса аж вгорі. Їхати назад нам не хотілося, тому ми тицьнули гроші сек’юріті і заїхали всередину.

Хотинський замок – єдиний з реконструйованих, який не виглядить фальшивкою.

Після прогулянки всередині я показав Ані замок – вигляд знизу, з боку річки. Це найкращий ракурс на нього, як на мене. Тут знаходимо знову аличу. Купатися не осмілюємося, тому їдемо нагору пити пиво і рахувати замки. Виявилося аж 29. Далі рушаємо у бік Чернівців. Дорога дуже перевантажена. Машини їдуть одна за одною Коли стемніло, зустрічні почали сліпити нас. Мене кілька разів викидало у кювет, бо я не бачив дорогу. Аня каже, що у неї в очах лазери. Через пару годин такої екстремальної їзди ми розуміємо, що варто ставати на ночівлю. Найбільш адекватне місце на мапі – річка Рингач. Там дорога відгалужується від траси, проходить по мосту і вливається у неї знову. Ми знаходимо цю дорогу і їдемо по ній. Раптом у світлі ліхтарика я бачу, що дорога переді мною змінила колір. Я стишую швидкість і розумію, що асфальтована дорога просто обривається у річку. Якби я не пригальмував, то міг би спокійно покупатися разом з велосипедом. Збоку поруч знаходимо покинутий мст. Він поріс травою і пілони під ним покосилися. Вирішуємо ночувати прямо на ньому. Я витягую з болота дрова і ми доїдаємо останню сіль, цукор, приправи та інші ніштячки, з завтрашнього дня вже харчуватися збираємося в кафе.

День 19, р. Рингач – Чернівці, 41 км (1114)

Вранці миємо велосипеди, бо перед Кудринцями в лісі сильно їх забруднили. Я помив свого за 10 хв, а Аня миє його цілу годину. Я знуджуюсь, але мовчу. Виїхали і доволі швидко дісталися Чернівців. Однак перед в’їздом хмари темніють і починає лити злива. Ми заховалися під мостом, а злива перетворюється на шквальний ураган. Машини стають поруч з нами під мостом. Вітер такий сильний, що піднімає хмари бруду з землі і кидає на нас. Падає град. Я думаю, що це все помста Ані за те, що вона мила свій байк годину.

Тепер не тільки велосипеди, але й ми повністю в багнюці. Ураган стихає і ми зарулюємо у місто. Вулиці більш схожі на річки, ми пливемо, маневруючи між тролейбусами. Їдемо по вулиці Руській і зустрічаємо там п’яну церкву – з закрученими куполами.

Знаходимо далі вокзал і купуємо квитки на потяг, що йтиме через три дні. Ми мокрі і не дуже радісні через те, що цілих три дні будемо стирчати у Чернівцях. Біля вокзалу зустрічаємо канадця Раяна, який питає нас, де тут туристичний цент. Ми пропонуємо йому пиво і він не відмовляється. Виявляється він сам щойно приїхав у місто з Румунії. Показує нам пластикові румунські гроші. На одній з купюр намальована п’яна церква, яку ми сьогодні проїжджали. Румуни очевидно ще не звиклися з тим, що Чернівці – не їх територія. Напиваємося пива у кафе, потім бухаємо на площі, де нас намагається забрати міліція. Зрештою домовляємося зустрітися наступного дня біля університету о 15 годині.

А самі дуже п’яні їдемо ночувати на Прут. Проїздимо вокзал і біля річки звертаємо наліво. Там за містом знаходимо яблуневий саду, у якому ночуємо. Вранці зустрічаємо Раяна, закидаємо речі до нього в готель, а велосипеди прив’язуємо біля готелю перед якимось банком. Три тижні з велосипедами дають про себе знати. Йти без них по місту дивно, сильне відчуття, що чогось не вистачає.

Відвідали університет, жидівський цвинтар на вулиці Руській. На німецький цвинтар, що прямо навпроти жидівського, нас не пустили по причині пізнього часу.

Зрештою знову напилися і заночували на підлозі його номеру готелю. Вранці відправили його у Хотин, а самі поїхали на вокзал. Подорож закінчилась.

Замки в голові так перемішалися, що якби не дорожній щоденник, то навряд, чи я б відрізнив їх один від одного зараз.

[ Редагування Sun Aug 14 2011, 01:41PM ]

Догори

vuk

Mon Aug 15 2011, 01:36PM

ID користувача #605

Зареєстрований: Wed Oct 20 2010, 01:41PM
Повідомлень:: 8

а я спочатку тільки швиденько хотіла переглянути фото – десь була, десь не була ще. а потім зачепилася за текст – і отримала набагато більше задоволення від звіту!
чудова подорож. витривалі мандрівники!
…цікаво було також дізнатися, що Ларс Фон Трієр, окрім сворення альтернативного кіно, любить поїздити Україною